Read Only Memory Modified - міняємо стереотипи


Останні 10 коментарів

Надія: Суперово! Коротко і ясно. На жаль, попередні коментарі розчаровують своєю безграмотністю.

н а с т я: спасібо. на урок просто супер!

Люда: Наші предки, які десятками тисяч років берегли високі Знання дані Творцем набагато глибше розуміли світобудову і значення всіх святкувань. А саме головне вони не були язичниками,

Анатолій: Бачу "Едвард 09-10-2019 8:38:38" вважає написане хворою на голову т. чорновіл за факти....опс ))))

Едвард: Цікаві факти, не знав. Я був про нього гіршої думки. Тепер переконався, що не все є таким, як виглядає на перший погляд

Іван: Україна сама себе знищить. Не можуть в одній країні жити українці і обмоскалене бидло

Іван: Щиро здивований, не знав. А дурні москалі будуть шоковані, як прочитають

Іван: Круто))))) Однак "Крим наш"

Іван: Дурість повна, навіть читати смішно. А Різдво таки краще 25 грудня святкувати з усім світом, а не з расєянами

Іван: Ненавидять в основному тупі та жадібні, які самі нічого не можуть і вчитися не бажають. Надіюся таких вже стає менше з кожним роком і в України є майбутнє. А ні, то русскаязічни

5 найбільш відвідуваних

Армия России - патриоты или фашистский сброд

Сімейно- побутове життя населення Західної Європи в період Середньовіччя.

Ким насправді був Іван Сірко? Містика та факти.

Русь і Московія, слов'яни і татари. Невідома справжня історія нашого минулого.

15 міфів російської історії - правда і брехня. Альтернативна історія Русі.

5 найбільш обговорюваних

Ким насправді був Іван Сірко? Містика та факти.

Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины (доклад доктора исторических наук)

15 міфів російської історії - правда і брехня. Альтернативна історія Русі.

Пять главных советских мифов о Великой Войне

Колесо гигантов: загадочный Руджм эль-Хири


Напишіть свою статтю
без реєстрації та цензури!
Натисніть меню "Моя стаття"
Автор: Олена ПАВЛЮК 19-05-2020 7:32:15

40 років українка переховувала на горищі свого коханого – німецького офіцера

picture

Познайомилися у капусті
Вільгельм Дітц народився 1915 року у німецькому місті Вехстебах. Перед війною працював на місцевій фабриці, де розписував порцеляновий посуд. У 1939 році його призвали в армію. З боями Вільгельм дійшов до Сталінграда. Але вже тоді він зневірився у нацистській пропаганді і хотів втекти від війни. Така нагода трапилася, коли його, пораненого, вивезли з-під Сталінграда до міста Сміла на Черкащину, де розташовувалися німецькі госпіталі.

Трохи одужавши, він ходив на капустяне поле, куди голод гнав і німецьких солдатів, і місцевих людей. Там вперше і побачив чорнооку веселу дівчину. То було 22 жовтня 1943 року.

– Я Вільгельм, – усміхнувся.

На його здивування, вона відповіла німецькою, яку добре знала зі школи:

– А я Феня.

Якби не німецький мундир, Вільгельм зовсім би не був схожим на «фріца» – запеклого ворога, якого треба ненавидіти. Тож коли згодом випадково зустрічалися, то розмовляли.

А через деякий час дівчина довірила німцю таємницю. Фашисти шукали конфісковану корову у місцевих жителів. Хазяї, щоб скотина не ревла, начепили їй намордника. Але Вільгельм щось наговорив у комендатурі, що про корову забули.

Коли фашисти окупували Смілу, 18-річна Феня Острик працювала на так званій німецькій «біржі праці». Там вона допомогла не одному земляку уникнути вивезення у Німеччину на роботу. Але прийшла і її черга – ім’я дівчини потрапило у списки. Від ешелону Феню врятував коханий Вільгельм. Він зібрав пайки і золотий талісман та заніс свої скарби в комендатуру.

А вже через пів року, у березні 1944-го, фашисти спішно залишали Смілу. Німецькі солдати бачили, як під час обстрілу біля їхнього офіцера Дітца розірвалася бомба. Вирішили, що він загинув, і у паніці втекли.

Батько п’ять років чекав сина
У німецьке місто Вехстебах прийшла похоронка: «Ваш син зник безвісти. Вважати його мертвим». На стіні місцевого костелу викарбували ім’я полеглого воїна Вільгельма Дітца. Але батько все-таки не вірив у його смерть. Старший син, який вернувся з війни пораненим, сказав, що молитви вже не допоможуть, бо сталося страшне. І батько, який чекав сина ще довгих п’ять років, врешті здався. І помер.

Але 7 березня 1944 року Вільгельм народився вдруге. Йому судилося вижити. Непритомного коханого витягнула Феня. І однієї ночі, щоб ніхто не побачив, привела його додому на окраїну Сміли – у низеньку хатину, що вросла вікнами у саму землю. Батьки не кричали, не голосили, а мовчки прийняли німця, адже для них він був не ворогом, а рятівником єдиної дочки. Наварили бульби, батько вийняв самогон, припасений ще до війни, і поставив на стіл:

– Будьте щасливими, діти!

А мати стиха заплакала, не соромлячись своїх сліз. Не такого весілля і заміжжя хотіла для дочки…

Став Василем Доценком
І став жити Вільгельм в Остриків. На горищі зліпили комірчинку, де німцю довелося ховатися довгих десять років! Феня вчила коханого рідної мови, що давалася йому нелегко. Але помалу Вільгельм заговорив українською. Тепер він виходив дихати свіжим повітрям і вдень, а Острики могли показати людям мовчазного зятя. Для сусідів і родини придумали легенду, заради чого Феня навіть виїхала зі Сміли на місяць-другий. Мовляв, донька вийшла заміж за чоловіка, який працює у Києві вчителем німецької мови, але щось у них не заладилося, тому зять живе у столиці і лише зрідка навідує жінку.

Легенда спрацювала! Благо, Фенині батьки завжди були відлюдькуватими, сторонилися сусідів, тож це допомогло приховувати приймака і ніхто ним зайве не цікавився. Тільки люди пліткували, що він якийсь «чи то дивний, чи контужений».

У такі свої «приїзди» Вільгельм допомагав по господарству, ремонтував якісь механізми, ходив з дружиною в магазини і навіть у гості! З того часу лишилися знімки, де він з Фенею щасливо усміхаються у колі великої родини на природі, застіллі. А потім чоловікові знову доводилося «їхати у Київ» – і він переселявся на горище.

Усі його називали по-нашому Василем. Таке ім’я вигадала Феня. Вільгельм, Віля, Вася. І навіть нове прізвище йому придумала. Дітц – значить, буде Диценко. Та знайома паспортистка, яка виписувала Фені паспорт після «заміжжя», замість Диценко виправила на Доценко.

Збудував хату – таку, як в Німеччині
Щоб мати якусь копійку, Феня купляла старі ковдри та цупку тканину, разом з Вільгельмом вирізали і накладали трафарет – і продавала такі «килими».

Або теж на продаж копіювали відомі картини чи малювали свої. Люди охоче купляли небачені пейзажі. Ліс, річка, вдалині замок з гострими вежами… Квітуче бузкове поле з акуратними копицями сіна… Така мила рідна Німеччина залишилася у серці Вільгельма-Василя назавжди. Місцевих у Смілі також дивував незвичайний дім із заскленою мансардою на всю ширину стіни, який збудувала Феня. Люди не знали, що точно таким був батьківський будинок Вільгельма у Німеччині. А ще в будинку нагору до мансарди вели круті сходи. У тонких стінах зробили невеличку кімнатку, а поряд – крихітну комірку, де Вільгельм ховався, коли хтось несподівано приходив до хати, а він у той час мав бути «у від’їзді». Щастя, що мав міцне здоров’я, бо за стільки років жодного разу не хворів! Лише якось завела його Феня до заводського стоматолога, який прийняв її чоловіка без документів.

«Ради Бога, синку, нікому не кажи про тата!»
Чому Вільгельм ховається на горищі, не міг зрозуміти його син Павло, як і збагнути те, чому мама з часом замкнулася у собі. А вона тяжко переживала смерть батьків і первістка Ванюшки, якого народила після війни ще до Павла. Також не розумів, чому мама завжди зі сльозами на очах благала: «Ради Бога, синочку, нікому не кажи про батька!» Слухав її. Скільки себе малим пам’ятав, тато був завжди добрим. Готував йому у школу маленькі скибочки хліба з варенням, які називав бутербродами. Сина дивувало, що батько дуже пунктуальний. Сніданок, обід, вечеря – по графіку. За стіл сідав їсти з виделкою і ножем. А ще малий Павло сміявся, не розуміючи, чому тато так незграбно вимовляє слова: «карашо», «фредно». Мати знаходила пояснення:

– У батька зуби болять, тому він так говорить.

Павло став підростати, а батько надовго «від’їжджав» у Київ. Очевидно, щось налякало Феню і Вільгельма, бо вони боялися, що ними зацікавляться органи, а ще непокоїлися, що дитина проговориться. Тому не заводили нових знайомств, трималися осторонь сусідів, родини. А згодом для людей Василь зовсім «поїхав». Вже у старших класах Павло став помічати, що тато насправді перебирається на горище. Бачив, як батьки лякаються будь-якого шурхоту надворі, здригаються від несподіваного стуку у двері, а коли чули чужі голоси, тато миттю втікав нагору у свою кімнату. Син став здогадуватися, що батько щось накоїв у молодості, і підозрював, що ховається від закону. Допитувався у мами, але вона коротко відповідала:

– Він ні в чому не винен. Нічого поганого не зробив. Так склалося життя.

Невістка не знала, що у Павла є батько
Непросто було Павлові жити таким подвійним життям зі страхом викриття сімейної таємниці. Друзям та у школі говорити одне, а вдома бачити батька. Та найважчим для усієї сім’ї було те, що всі свята проходили без батька, хоча він був поруч – на горищі. Що творилося на серці Вільгельма, коли, ховаючись у мансарді, лише поглядом проводжав сина в армію. Згодом крізь шпарину у шторах дивився на сина-нареченого! А той мусив обманути свою дружину і не сказав, що у нього є батько! Феня насторожено ставилася до невістки і не запрошувала у гості, благо, молоді жили окремо. А Наташа думала, нібито свекруха її не любить. Усі боялися, щоб вона не проговорилася.

Феню хоронили, а Вільгельм плакав нагорі
Роки йшли. П’ятдесяті, шістдесяті, сімдесяті… Хто міг подумати, що так довго доведеться ховатися? Таке стражденне життя з переживаннями, підозрами підкосило колись веселу Феню. Син став помічати, що мама подалася.

– Як з вами щось станеться, що з батьком робити? – запитав. – Я ж нічого не знаю про нього.

– Я ще усіх вас переживу!

На тому розмова обірвалася. А за кілька днів Фені не стало. У хаті голосила рідня. А Вільгельм мусив нишком сидіти на горищі і тихо плакати у подушку. Померла Феня – його ангел-хранитель!.. І коли уночі люди розійшлися, він спустився в кімнату і до ранку сидів біля труни коханої. Цілував її руки, помережане зморшками рідне обличчя і шепотів:

– Феня, Феня…

А коли її виносили з хати, Вільгельм у своїй «камері» душився від сліз. Не міг в останню путь провести кохану дружину, яка усі роки рятувала йому життя… Тихо стогнав і плакав, дивлячись крізь цупкі штори на подвір’я…

У 40 літ син дізнався сімейну таємницю
Залишатися сам у своєму будинку Вільгельм уже не міг. Син забрав його у свою трикімнатну квартиру в новому мікрорайоні. Лише тоді невістка дізналася, що у Павла є батько! І коли увечері зосталися удвох на кухні, син сказав:

– Тату, я про вас нічого не знаю.

У сорок літ Павло дізнався, що є сином… німецького офіцера! Вперше почув, як познайомилися батьки, як тато врятував маму від Німеччини, який мученицький хрест несли усе життя… Нова непроста біографія звалилася як сніг на голову. Павлу здавалося, що всі будуть тицяти пальцем. Та стояв 1987-й. Перебудова. І Вільгельм-Василь вирішив здатися. Він не надто вірив у те, що його не посадять. Тому тричі пропускав свою чергу у відділку міліції та виходив. І вертався.

Коли розповів свою історію, у правоохоронців очі полізли на лоба: під боком усі роки жив гітлерівський офіцер?! Новина миттєво розлетілася невеличким містом: це ж треба, щоб на горищі із самої війни ховався німець – чоловік покійної Фекли Острик-Доценко! Чого гріха таїти, місцеві люди, як дізналися правду, родину називали «німчурою».

Призабув рідну мову, говорив українською
Тоді ще радянські спецслужби відпустили німця за давністю подій. Він і так покараний життям. Німеччина теж не дорікнула Вільгельму Дітцу. Йому призначили пенсію, на фабриці, де він працював до війни, подарували сервіз.

Як тільки вийшов з підпілля, Вільгельм одразу ж написав листа у Німеччину. Родичі, як і смілчани, були неймовірно здивовані: живий! Кликала у гості сестра, двоюрідні брати, їхні дорослі діти і внуки. І він поїхав. У батьківському будинку й досі висів портрет солдата Вільгельма у чорній рамці. На місцевому костелі висічене прізвище загиблого Дітца, проте священник відмовився стирати надпис.

Було багато щемливих спогадів, зустрічей зі сльозами на очах. Сивочолий чоловік за стільки років на чужині призабув рідну німецьку мову, збивався на українську. А перекладач знав російську і не зрозумів, що означає «врятувала коханая». Невістка Наташа підказала:

– Це значить – «любимая».

Гостюючи у Німеччині, Вільгельм Дітц рвався додому – в Україну. Він помер 2001 року і похований у Смілі, яка стала йому рідною.

Щоб Україна знала про жертовність мами Фені, про кохання німецького офіцера та української дівчини, які не втратили людяності під час воєнного пекла, син Павло розповів газетярам незвичайну історію своїх батьків. Також передав Кам’янському історичному музею батькові військові фотографії, нагороди. А його каску, яку знайшов у комірчині, залишив собі. Ними люди після війни гидливо вигрібали нечистоти. А Доценкам то пам’ять про тата і діда…


Коментарі


Ваш псевдонім (від 3 до 30 букв кирилиці з пробілами)

Введіть коментар (кирилиця та знаки пунктуації до 2000 символів)



Copyright © 2013. http://www.romm.net.ua
All Rights Reserved. Email: romm@meta.ua