Read Only Memory Modified - міняємо стереотипи
Головна Історія Релігія Держава Наука Техніка Природа Еволюція Особистість Неймовірне Комп'ютер Різне Моя стаття Про нас





Останні 10 коментарів

Іван: Нісенітниця тут одна - думати, що порядні люди там часто трапляються

Не автор: Цікаво який саме з озвучених фактів ви рахуєте нісенітницею?

Ратник: Таку нісенітницю навіть в дитячому садку не можна розказувати бо діти не повірять,а автора цього посту хочеться сритати а Ви часом не з папуа нуа нової гвінеї родом???

Саша: Щось лихе натворив Садовий з цим екскурсійно-туристичним цирком. Дійсно в центрі тепер як в гостях. А украІнцев переробить лише масштабна війна з Росією, коли до підсвідомості ді

Іван: Захоплююся цією людиною. Нам би такого президента.

boroda420: Боже, какой кашмар !Такое в самом страшном сне не приснится !

boroda420: В статье ни одного русского-все (кроме Сталина)выходцы из Сев.Африки! Как сказал однажды В.Ходос :" Через 1000 лет после Хазарского,- они начали "создавать" Российский каганат ,

помста: Цілком з Вами згідна. Помститися Всім за ті жахи що принесли на Україну.

перець: то є правда

Андрій: Все ніби правильно, але не враховано один момент - криса загнана в кут кинеться в атаку. І те, що результат атаки - плачевний, при цьому не розглядається. Тому надіємося на краще

5 найбільш відвідуваних

Сімейно- побутове життя населення Західної Європи в період Середньовіччя.

15 міфів російської історії - правда і брехня. Альтернативна історія Русі.

Русь і Московія, слов'яни і татари. Невідома справжня історія нашого минулого.

Ким насправді був Іван Сірко? Містика та факти.

Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины (доклад доктора исторических наук)

5 найбільш обговорюваних

Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины (доклад доктора исторических наук)

Пять главных советских мифов о Великой Войне

15 міфів російської історії - правда і брехня. Альтернативна історія Русі.

Політ на Місяць - 10. Інформація для роздумів? Підведемо підсумки

Одними из первых кто вступил войну с фашизмом были Галычане, а Сталин только начинал мирные переговоры с Гитлером. Вот такая неизвестная нам история...


Напишіть свою статтю
без реєстрації та цензури!
Натисніть меню "Моя стаття"
Автор: Денис МАНДЗЮК 08-04-2016 10:47:15

"Христос воскрес! Браття, не стріляйте, ми українці"

picture

Перед війною українські землі були поділені між двома імперіями – Австро-Угорською і Російською. З початком бойових дій росіяни стрімко наступають. Навесні 1915 року фронт проходить по узгір'ях Карпат. Один зі стратегічних об'єктів – поросла смерековим лісом гора Маківка неподалік містечка Славське на Львівщині – перебуває під контролем австрійців. З одного боку "висоти 958" – так підписують її на картах – пролягає шосе, з другого – залізниця. Російський головнокомандувач Володимир Альфтан наказує якнайшвидше зайняти вершину. Від неї – пряма дорога до Відня. Отже, Австро-Угорщина скоро капітулює.

Оборону Маківки тримає 55-та піхотна дивізія. У її складі – близько 800 українських січових стрільців. Цей легіон був створений на початку війни, укомплектований українцями з Галичини. Разом вони формують два курені – батальйони, за сучасною термінологією. Розквартирувалися в найближчому селі Головецько.

"Тихо було в селі, – згадує військовий лікар Володимир Ганківський. Спогади про ті дні він записав у січні 1916-го. – Тільки гармати, які стояли на кінці села – старі пукавки, як стрільці називали, – відзивались від часу до часу та нарушували тишину загальну. З нудьги і безробіття вправляли стрільці на вільних площах, хотя й могли бути ціллю для московської артилерії".

130-ю бригадою, що входить до складу дивізії, командує полковник Йосип Вітошинський-Доброволя – українець за походженням, випускник Віденської військової академії, підстаркуватий генерал. Поза очі стрільці називають його дзядзьом – тобто, дідусем.

"У старій вояцькій "мантлі" (плащі. – "Країна"), в пімнятій шапці, з палицею в руках, – описує поет-січовик Роман Купчинський. – Шкандибає отак щодня, заглядає в кожний кут, питає про це та про те. Не як грізний командант, пан життя і смерті тисячок сірих вояків, а як добрий господар, що відповідає за цілість і долю порученого господарства.

А там ось, біля кухні якийсь крик. "Дзядзьо" підходить ближче.

– Що там такого?

Всі станули на "позір" (струнко. – "Країна") і ані пари з уст.

– Кажіть, що сталося? – запитує першого скраю.

– Пане генерал, голошу слухняно, м'ясо недобре!

– Недобре, кажете. Ну, спробую. Кухар! А дайте-но мені покушати!

Старається вкусити шматок, але м'ясо як підошва, не на старі зуби генерала.

– Стара бестія, – сміється дзядзьо. – Але ви, хлопці, маєте молоді зуби, то дасте раду.

– Та… Ми з'їмо, пане генерал, але…

– Ну-ну, я вже там скажу.

І хлопці вже знають, що напевно скаже".

У середині квітня до стрільців приєднуються добровольці з Гуцульщини. "Усі молоденькі – на позір слабі лиця видніли в них. Ніхто не припускав, щоб вони, фізично слабі, стали героями", – пише Ганківський. 22 квітня святкують Великдень. Ворожі війська оголошують триденне перемир'я. Біля підніжжя Маківки влаштовують спільний обід. Стрільці дізнаються, що у складі російської армії також є чимало українців – з Волинської, Подільської, Київської та інших губерній.

"Най собі хто-небудь представить, що з ним робиться, як нараз учує пісню "Христос Воскрес"! – описує уродженець Косова – нині це Івано-Франківщина – Михайло Горбовий у "Записках Гуцульської сотні 1-го полку Українських січових стрільців". – І то з тої сторони, звідки ще вчора кожної хвилі кожному смільчакові, котрий показався би з окопу, грозила як не смерть, то пролиття крові. Звідки ще вчора кожний сподівався наступу, бо вже всі прочули, що вкоротці на сій тихій дотепер горі відбудесь неабияка сцена, неабияке змагання і різня людей. Зараз по триразовім відспіванню "Христос воскрес!", а також по відспіванню нами "Ще не вмерла Україна" запитали москалі, чи не будем стріляти, і почали злазити в долину на міст без крісів. Ми також почали сходити в долину, і незадовго вороги віталися і цілувалися, як браття. Бо москалі з кожним мусілися цілувати – в них вже така установка на Великдень. Люди із села казали, що то вже по війні".

Селяни помиляються. За тиждень росіяни здійснюють першу спробу захопити вершину. У ніч на 29 квітня піднімаються на Маківку з трьох сторін. Без бою захоплюють першу лінію оборони австрійців і чекають ранку, щоб продовжити наступ. Тим часом сюди підходить три чоти – загони – ­січових стрільців. Заставши в окопах ворогів, починають бій, і через дві години відтісняють нападників. У полон беруть більш як 100 росіян, захоплюють кілька кулеметів.

"Зачинаєсь весілє, – згадує перший бій Ганківський. – Без проволоки поховались всі по землянках та поукладались на землі. Земля дрожала. Вистріл, свист, вибух, крик і зойки, лоскіт падаючих ялиць змішались з собою. Дим вонючий щипав, гриз очі, запирав віддих. В ушах шуміло. А коло нас і над нами кипіло. Ціла чета лежала на землі – стрілець коло стрільця. Я лежав горілиць в кутку та числив – ждав лишень, коли мене поцілить. Стрільна більшого калібру пукали раз в раз, оглушували, придавлювали нас. А кульки та відломки свистіли пророзливо горою та сипались густо на нашу землянку. А гранати "дурний Іван" пороли землю вколо та викидували стовпи землі з деревиною вгору. Нараз закурилось в землянці. Гук страшний роздер рівночасно воздух. Земля задрожала. Я стратив притомність".

"Скоками зближався до російського офіцера, не звертаючи уваги на те, що солдати з різних сторін почали на нього стріляти, – пише про 17-річного гуцула Зітинюка з села Жаб'є – тепер Верховина Івано-Франківської області – часопис "Вістник Спілки визволення України" за місяць після боїв. – Як опісля стверджено при свідках, отримав тоді сім ран від куль, з котрих одні подірявили йому наскрізь руку, а другі окривавили цілий бік. Мімо того Зітинюк не заперестав приступу, але ударом кольби свойого кріса так почастував московського офіцера, що той повалився на землю. Зблизька запримітив на падаючім офіцері револьвер у "футералі". Він, очевидно, міг мати сто нагод прийти в посідання револьвера, але, видно, сей револьвер так йому сподобався, що він, знов не звертаючи уваги на те, що солдати купою кинулися бігти до нього, зняв з офіцера револьвер і вискочив з біди. Все те відбувалося дуже скоро".

Хороброго гуцула представили курінному отаманові й сотникам. Зітинюк розповів, як напав на ворожого офіцера. Але заявив, що нічого в росіянина не брав – ­боявся, що керівники захочуть відібрати у нього трофей.

– Чому ж ти не признався, що, мимо великої небезпеки, таки доконав і свого другого заміру, та й забрав револьвер? – запитували товариші. – Отаман був би тобі за те вистарався медаль.

– Се для мене ліпший медаль, – відповів Зітинюк, не випускаючи зброї з рук.

На світанку 1 травня росіяни починають повторний штурм. Перші лави проходять дротяні огорожі й закидають позиції другого куреня стрільців, що тримає оборону, ручними гранатами. Ті мусять відступити. На допомогу приходить перший курінь, а згодом і австрійська артилерія.

"Щоб забезпечити своїй сотні рухливість, приказав я хлопцям поскидати вантаж, а затримати кріси, багнети, гранати, – згадує четар – командир чоти – Володимир Свідерський. – Спішним ходом ми рушили вгору, щоб зайняти верх, поки підійде до нього ворог. Як ми вийшли на гору, вже сіріло, і там ми побачили москалів не в боєвому порядку. Тому ми думали, що вони здаються, і я не казав стріляти – дарма, що з противної сторони летіли кулі і, вдаряючи в пні, розтріскувались. Ми до них: "Здайтеся!". Вони стріляють і своє: "Брось ружйо!" Тоді й наша сотня відкрила огонь. До нашої мети було ще далеко. Проте ми і ворога не пустили, крок за кроком просувалися вперед. Від кількох полонених, що нам здалися, ми довідались – противник був певний, що вже нема австрійського війська, тому йшов так сміливо". За третім разом відтісняють нападників з вершини. Четар Роман Сушко описує: "Минає година, ворог біситься, та годі йому перемогти нас, він скоро окопується на нашій горі. Ах, коби скорше прийшла нам поміч, коби не дали йому окопатись.

– Товаришу Батейко, а ви чого так зблідли?

– Я, пане четар, ранений.

– Так чому ж не просите товариша, щоб вас завів до санітарів?

– В іншу пору – так, але сьогодні? Та ж у нас горстка проти них. А що буде з моїм роєм?

Його слова повторяю голосно всім. Це перше скріплення, стрільці розуміють це, вони міряють дальше. Приказую не стріляти, бо нема доброї цілі. За трупами окопуються.

Отже, йдуть, підкрадаються знову "вороги". Ха-ха!

– Христос воскрес! Браття, не стріляйте, ми українці.

– Ти унтерофіцер? – запитую.

– Так, я з Харківської губернії. Нас піддасться много. Ми знаємо, що ви УСС, ми чули команду. Але за що ви так потрощили нас? Тут же й український полк.

– Боже переміни! Брат на брата! – кличе товариш десятник".

"Вечір зближався. Сонце освітило ще раз Маківку, кинуло ще раз свої лучі проміння на мертві, бліді, як мармур, лиця вбитих, та зайшло, – завершує оповідь Володимир Ганківський. – Вітер, як перше, віяв злегка та шелестів листям деревини. Мертва тишина панувала. Ніч наступала. Маківка була, як перше, в наших руках".

Наступного дня командувач 55-ї дивізії генерал Ігнац фон Фляйшман надсилає 130-й бригаді вітальну телеграму: "Тим, що залишилися живі, висловлюємо нашу повну подяку і наш подив. Героям, що вірні своїй присязі лягли головами, віддаючи останню краплю крові, тим, що вже не можуть радіти перемозі, присвячуємо на честь їхньої пам'яті згадку. Українці! Повні гордості можете споглядати на ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить гордитися приналежністю до вашого корпусу, маєте право вважати себе вибраним відділом. Я певний, що в кожнім небезпечнім положенні можна на вас розраховувати. Нехай же так буде – тричі слава!".

4 травня росіяни таки захопили Маківку. За шість днів боїв вони втратили близько 3 тис. солдатів. Продовжити наступ не вдалося. До цього часу на допомогу австро-­угорцям підійшли їхні союзники німці. Улітку вони разом

розпочали контрнаступ. Російську армію витіснили з Галичини. На початку 1918-го січові стрільці у складі союзних військ перейшли через річку Збруч, що три роки тому була кордоном двох імперій

"Маківка була першою збройною відповіддю на Полтаву. Понад 200 років Москва, хижий поневолювач України, могла потішати себе, що поразка гетьмана Мазепи назавжди припечатала долю України як південноросійської провінції. Українські січові стрільці з любов'ю до рідного народу в серцях та зі зброєю в руках засвідчили, що український народ ніколи не погодиться ні на Полтаву, ні навіть на Переяслав", –

пише художник, колишній сотник УСС Юліан Буцманюк у статті "Маківка була відповіддю на Полтаву", що опублікувала газета української діаспори в США "Свобода" 7 травня 1962 року.

50 Українських січових стрільців загинули в боях за Маківку 29 квітня – 2 травня 1915 року. 29 з них були родом із Гуцульщини – околиць Косова, Коломиї, Печеніжина та Надвірної на теперішній Івано-Франківщині. Звідки восьмеро загиблих – невідомо, проте прізвища вказують на їхнє гуцульське походження. Ще 76 стрільців були поранені, 35 потрапили у полон до росіян.

У 1920-х на місці боїв встановлено хрести. За радянської влади їх знищили. 1999 року меморіал відновили


Коментарі


Ваш псевдонім (від 3 до 30 букв кирилиці з пробілами)

Введіть коментар (кирилиця та знаки пунктуації до 2000 символів)


Copyright © 2013. http://www.romm.net.ua
All Rights Reserved. Email: romm@meta.ua