Автор: Протоієрей Олександр Дедюхін 30-01-2015 18:57:58

На Полтавщині громада УПЦ (МП) приєдналася до Київського Патріархату

У невеличкому селі Сухе, Кобеляцького району на Полтавщині, є храм святих першоверховних апостолів Петра і Павла. Село це відоме по всій Україні, бо в ньому народився великий письменник Олесь Гончар.

Довгий час і село, і церковна громада жили тихим та неприкметним життям: орали землю, сіяли в неї, збирали врожаї, годували скотину та молились Богові в міру свого розуміння. Завдяки російській агресії у парафіян відкрилися очі, люди зрозуміли, де - істина, а де - неправда. Було вирішено змінити канонічне підпорядкування церковної громади - раніше вона належала до Церкви Московського Патріархату, а тепер вирішила перейти до Патріархату Київського.

Були проведені збори громади, та згідно Закону України "Про Релігійні Організації" поданий на реєстрацію Статут Громади в новій редакції. Люди сподівалися, що раз вони зробили все законно, то не буде жодних проблем, вони й надалі зможуть молитися Богові, у своєму храмі, в який вони вкладали багато років молитву, гроші і труд; зі своїм священиком, що теж перейшов до Київського Патріархату отцем Михаїлом.

Але, як писав відомий земляк сухівчан Олесь Гончар: «Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки». І такі «ескімоси» хутко знайшлись. Ними виявилися настоятель храму Покрови Богородиці УПЦ (МП) сми Кобеляки прот. Георгій Малета, та керівник Кобеляцького будинку дитячої творчості Сабадирь Галина Вікторівна. Їм з Кобеляк, бач, видніше як молитися сухівчанам і до якого патріархату належати. Коли 18 січня 2015 року, у святу неділю, день Навечір’я Богоявлення парафіяни храму зібралися, щоб освятити воду, та помолитися, вони побачили, що двері храму зачинені, а настоятель не може відкрити їх, бо замки поміняли, а ключі в руках у Галини Вікторівни. Отець Георгій все намагався пояснити, що українською мовою неможливо здійснювати богослужіння, бо вона не благодатна, що всі, хто підтримує церкву Київського Патріархату розкольники, а отець Михаїл віднині не має права служити, бо його заборонили. Люди його не слухали, а просто благали дати можливість зайти до храму і помолитися. Літні жінки змушені були стояти на холоді в тумані, бо Галина Вікторівна пояснювала, що службу має проводити або отець Георгій, або ніхто. Ці пусті розмови продовжувалися декілька годин, але «життя любить терплячих» - казав О. Гончар і вірним таки вдалося вмовити Сабадирь пустити їх до храму. Отець Георгій зауважив, що треба тільки Бога боятись і нікого більше, тому просив не розпочинати богослужіння до приїзду благочинного Московського Патріархату отця Василя Сверловича. Вірні погодилися чекати в храмі. Поки хтось тихенько молився, хтось обговорював події, отець Георгій непомітно утягнув з Престолу антимінс та забрав його з собою. Нарешті приїхав благочинний. Православні віряни вже вкотре засвідчили, що рішення про перехід громади є безповоротнім, і ніякі залякування не змусять їх передумати. На що отець Василь закричав:

- Ви тут нічого не вирішуєте! Я тут головний! Я все вирішую! Я благочинний! Вас мало! Треба щоб було більше людей!

Тоді парафіяни домовилися, що 20 січня на 14:00 проведуть ще одні збори, де визначать подальшу долю громади та храму.

У призначений час біля храму зібралося понад 100 людей. Приїхали навіть представники з єпархіального управління УПЦ (Московського Патріархату), очолювані секретарем єпархії прот. Михаїлом Волощуком, близько 10 чоловік. УПЦ Київського Патріархату представляли секретар єпархіального управління священик Іван Орловський та протоієрей Олександр Дедюхін. Представники МП знов і знов переконували церковну громаду, що треба слухати лише їх, що тільки вони праві, а всі інші – розкольники. Вірні неухильно стояли на своєму, тут варто процитувати Олеся Гончара: «Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення... Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увіковічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам».

А де можна знайти вічність? Лише в молитві та прагненні до Бога. Православні віряни закликали представників МП до спільної молитви за Україну, за наших воїнів, за мир, та разом відслужити панахиду за загиблими від нашестя чужинців. Духовенство МП спочатку відмовилося молитися разом, але до панахиди за загиблими один зі священників приєднався, та молився разом з духовенством Київського Патріархату. Після молебню та панахиди, рішенням зборів громади, було встановлено звернутися до кожного жителя села, щоби всі ще раз підтвердили свою належність до Київського Патріархату.

Земляки Олеся Гончара своїм рішенням підтвердили бажання будувати нову, вільну Україну, разом з Помісною Православною Церквою Київського Патріархату, підтвердили своє бажання свободи, до якої закликає нас Ісус Христос. Цей вибір нам важливо робити щодня, щосекунди, залишити гідний слід на землі, щоби довести, що Господь нам недаремно довірив Землю, і ми мудро вправлялися на ній і як достойні управителі осягнули Царство Небесне.

«Дорожіть днем - ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе - хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом ніякий володар, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід… Не бляшанку з-під шпротів, покинуту на Скарбному, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало - близьких і далеких… Дорожіть, дорожіть миттю, синочки!» (Олесь Гончар. "Собор").