Read Only Memory Modified - міняємо стереотипи
Головна Історія Релігія Держава Наука Техніка Природа Еволюція Особистість Неймовірне Комп'ютер Різне Моя стаття Про нас





Останні 10 коментарів

Андрей: Почитал и захотелось перейти на украинский язык. Стыдно общаться языком врага, но привычку трудно менять.

Іван: Нісенітниця тут одна - думати, що порядні люди там часто трапляються

Не автор: Цікаво який саме з озвучених фактів ви рахуєте нісенітницею?

Ратник: Таку нісенітницю навіть в дитячому садку не можна розказувати бо діти не повірять,а автора цього посту хочеться сритати а Ви часом не з папуа нуа нової гвінеї родом???

Саша: Щось лихе натворив Садовий з цим екскурсійно-туристичним цирком. Дійсно в центрі тепер як в гостях. А украІнцев переробить лише масштабна війна з Росією, коли до підсвідомості ді

Іван: Захоплююся цією людиною. Нам би такого президента.

boroda420: Боже, какой кашмар !Такое в самом страшном сне не приснится !

boroda420: В статье ни одного русского-все (кроме Сталина)выходцы из Сев.Африки! Как сказал однажды В.Ходос :" Через 1000 лет после Хазарского,- они начали "создавать" Российский каганат ,

помста: Цілком з Вами згідна. Помститися Всім за ті жахи що принесли на Україну.

перець: то є правда

5 найбільш відвідуваних

Сімейно- побутове життя населення Західної Європи в період Середньовіччя.

Русь і Московія, слов'яни і татари. Невідома справжня історія нашого минулого.

15 міфів російської історії - правда і брехня. Альтернативна історія Русі.

Ким насправді був Іван Сірко? Містика та факти.

Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины (доклад доктора исторических наук)

5 найбільш обговорюваних

Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины (доклад доктора исторических наук)

Пять главных советских мифов о Великой Войне

15 міфів російської історії - правда і брехня. Альтернативна історія Русі.

Політ на Місяць - 10. Інформація для роздумів? Підведемо підсумки

Одними из первых кто вступил войну с фашизмом были Галычане, а Сталин только начинал мирные переговоры с Гитлером. Вот такая неизвестная нам история...


Напишіть свою статтю
без реєстрації та цензури!
Натисніть меню "Моя стаття"
Автор: Історик 08-04-2013 11:13:58

Історія України в роки другої світової війни: замовчування і спотворення

picture

Статтю присвячено суперечливим положенням і фальшивим позиціям, наявним у сучасній історіографії подій 1939–1945рр. в Україні. Вони є полем ідеологічного протистояння і надуманих висновків. Українці стали найбільшою жертвою Другої світової війни, оскільки постраждали як від нацистської окупації, так і радянської реокупації. Мільйони жителів України були винищені обома режимами: як нацистським, так і совєтським. Нові результати дослідження використано для вивчення теми і розкриття замовчувань і спотворень.

Нацистська Німеччина, добившись від СРСР твердих гарантій, які були зафіксовані у двосторонньому пакті Ріббентропа-Молотова 23 серпня 1939р. та додаткових секретних протоколах, які поділили Східну Європу на німецьку і радянську сферу впливу, 1 вересня 1939р. спрямувала свої війська через кордон із Польщею. Керівництво вермахту блискуче скористалося тактикою «бліцкригу». Гігантська бойня, відома під назвою Другої світової війни, стала безпрецедентним явищем в історії за масштабами винищення людей, крайньої орстокості, нехтування будь-якими моральними засадами і нормами людяності. У цю криваву віхолу українці були втягнуті уже в березні 1939р., коли розпочалася агресія проти проголошеної самостійною державою Карпатської України.

Війна охопила три континенти й акваторії чотирьох океанів. Головним став європейський театр воєнних дій. З перших днів війни битви розгорнулися на території України і масово втягували українців. Коли зіткнулися збройні потуги двох тоталітарних держав – нацистської Німеччини і більшовицького СРСР у радянсько-німецькій війні, в Україні була найвища концентрація усіх родів військ і озброєнь. Український народ у перші роки війни зазнав найбільших втрат. У вересні 1941 р. чотири армії Південно-західного фронту потрапили в оточення і були повністю розгромлені наступаючими німецькими військами. «Більшої катастрофи історія воєн до цього не знала». Це страхітлива, але об’єктивна оцінка. Аналогічні події повторилися у 1942р. із-за провалу безглуздої з огляду на стратегію наступальної операції під Харковом. Тоді було оточено і знищено три армії СРСР.

Вже 22 липня 1942р. усю територію було окуповано, а українці опинилися в тилу вермахту. Зі вступом німецьких військ в Україні негайно почав діяти план «Ост». «Наше завдання –германізувати цю країну шляхом введення сюди німців». 2/3 українського населення підлягали винищенню або депортації. Вже в 1941р. було спалено 320 українських сіл разом із мешканцями, а невдовзі 2,4 млн. жителів вивезено на роботу до Німеччини. Українці з перших днів німецької окупації чинили організований опір. Головною силою загальнонаціонального спротиву стала Українська Повстанська Армія.

Сучасні дослідники зауважують, що українці піддавалися репресіям ще до початку воєнних дій на їхній території. «Перші совіти», як їх називали галичани, застосовували терористичні методи насаджування більшовицького режиму. Майже кожний 10-й житель Західної України в 1939 р. став жертвою нової влади. СРСР захопив вдвічі меншу територію колишньої Польщі, аніж ІІІ-й Рейх, але за той же час репресував у 3–4 рази більше людей, аніж нацисти на своїй території4. Осягнути і тим більше достовірно визначити масштаби втрат і страждань народу України надскладно внаслідок численних обставин, які блокують зусилля дослідників, а також поєднання багатьох суто психологічних і гуманітарних реалій. Зрештою, як вважає В. Б. Різун, часто наші академіки метуть поганою мітлою деякий бруд під прогнилий килимок, щоб не розбиратися з незручними і непрестижними проблемами. Раніше за відхилення від канонізованої Кремлем історії порушникам загрожував трибунал. У підсумку об’єктивної наукової історії Другої світової війни так і не написано. Новітні спроби досліджувати складні проблеми 1939–1945рр. відображають, наскільки далеко історичній науці від підбиття масштабних підсумків.

З осені 1943р. до осені 1944р. на українській території розміщувалися майже половина діючої Червоної Армії, яка воювала на 6 фронтах, Чорноморський флот і три військові річкові флотилії. О.Довженко, безпосередній свідок подій тих років, справедливо зауважив, що навколо України точилася добра половина всієї світової війни. Втрати матеріальні і особливо людські були катастрофічними. Російський дослідник В’ячеслав Кондратьєв писав: «На жаль, режим, який не щадив людей і в мирний час, не міг жаліти їх тим більше в час війни... Клянучись народом, більшовики завжди бачили в ньому лише матеріал для здійснення своїх утопічних ідей та й, думаю, ідеї ці були лише прикриттям для патологічного прагнення владарювати. Влада заради влади – ось що, напевно, було головним: спершу влада над однією країною, а потім над усім світом». Автор так розкриває справжній зміст більшовизму. Кремль у війні скористався концепцією Л. Троцького: «Не можна вести людей на смерть, не маючи в арсеналі командування смертної кари». За ціною перемоги вожді СРСР не стояли. Безжалісно розстрілювали тих, хто потрапив до полону, жорстоко переслідували їхні сім’ї. За наказом Ставки Верховного командувача спалювалися всі населені пункти на підступах до Моcкви, а паліїв і руйнівників відзначали урядовими нагородами. У 1941р., як визнають найоб’єктивніші історики Росії, Червона Армія переходила на сторону німців подекуди «цілими полками під розгорнутими прапорами». Здача в полон і дезертирство солдатів і командирів усіх національностей були масовими. Маршал Радянського Союзу К.Рокосовський писав: 24 червня 1941р. в районі Клевани зібралося багато вояків, серед яких виявилося немало офіцерів. «Більшість цих людей не мали зброї». Російський історик Марк Солонін нагадує, що мільйони солдатів Червоної Армії кинули зброю і розбрелися лісами, – це дрібниці, це до історії війни стосунку не має…», гірко докоряє автор тим офіційним історикам, які ці факти до уваги не беруть. Розстрілюючи полонених, більшовицький режим у першу чергу піклувався про збереження своєї влади. Звірства та нечуване насильство чинили всі, але зумовлювалося це різними причинами й стимулами. Особливо вражає цинічне нехтування людським життям. Подія 1941р., відома як «Київська петля», явила своєрідний «рекорд» в історії воєн. У полон потрапило 650 тисяч червоноармійців та їхніх командирів з 884 неушкодженими танками і 3718 гарматами. Влітку того ж року у так званій «Уманській петлі» опинилося 100 тисяч ненавчених і майже неозброєних дядьків із сіл Центральної України. Всі вони були приреченими. Це була «справжня бійня для українців»10. З тими, хто вижив, цинічно розправлялися радянські органи. «Попри ігнорування пропозицій Москвою, німці передавали до вересня 1941 року радянському уряду списки полонених. На усі пропозиції Сталін відповів: «Росіян у полоні не має. Російський солдат б’ється до кінця. Якщо він обирає полон, він автоматично припиняє бути росіянином». У такий спосіб було відкинуто всі гуманні пропозиції державного секретаря США С. Воллеса. Щонайменше 1,8 млн. полонених, які повернулися на Батьківщину, спрямували до радянських концтаборів.

Тривалий час компартійна пропаганда звинувачувала німців у руйнуванні Києва, у знищенні Хрещатика та пам’ятників історії та культури України. Насправді при відступі з української столиці спеціальні команди позакидали місто радіокерованими фугасами. Про це написав диверсант полковник Ілля Старинов. Вибухівку заклали у Володимирський і Софіївський собор, Київський університет та в інші будівлі в центрі Києва. Їх розмінували німці, але Хрещаик підірвали, і коли розпочалося гасіння викликаних вибухами пожеж водою з Дніпра, радянські підпільники перерізували пожежні шланги. Тоді загинуло 2 тис. німецьких вояків і до 6 тис. киян12. Жертв цивільного населення не враховували. Про це свідчить підрахунок втрат у війні після її завершення – за 65 років так і не має точних даних втрат, яких зазнав СРСР. Україна теж не знає цієї скорботної статистики в повному обсязі.

Відомі реалії війни викликають біль від втрат і обурення поведінкою і діями тих, хто мав би хоча б мінімально нести відповідальність за людей. 30 червня 1942р. командувач Чорноморського флоту віце-адмірал Октябрський телеграмою просив Сталіна вивезти літаками 200-300 осіб командирів і політруків. 1 липня 600 таких осіб було вивезено. Вони напризволяще покинули оборонців Севастополя. Всі 100 тисяч опинилися у полоні. Цікаво, що німці ніколи не залишали своїх частин, оточених Червоною Армією, і «усіма можливими засобами намагалися у будь-який спосіб пробитися до них і врятувати їх». Це визнавало навіть радянське командування.

Як пише канадський дослідник Ендрю Грегоровіч: «Україна була найбільшою жертвою Другої світової війни, пережила більші матеріальні і людські втрати, ніж будьяка країна, яка була втягнута у війну. Як сталося так, що Україну зруйнували більше, ніж Німеччину. Одна з вагомих причин полягала в тому, що Україна постраждала двічі від політики «випаленої землі», яку здійснювали дві найбільші тоталітарні держави ХХ століття. Спочатку сталінська Совєтська Росія, а потім гітлерівська нацистська Німеччина». Грегоровіч нагадує оцінку і роль України у передвоєнний і воєнний час, яку визначив відомий англійський дослідник, журналіст і безпосередній свідок воєнного лихоліття Олександр Верт. Для Німеччини Україна була, по-перше, найважливішим джерелом продуктів харчування; по-друге, вугілля, заліза і інших мінералів, і, по-третє, –рабської праці».

Навіть відомі сьогодні окремі цифри втрат матеріальних ресурсів і людських життів є безпрецедентними. При відступі Червоної Армії практично все знищувалося. У Харкові восени 1941р. підірвали майже всі млини і хлібозаводи, міські бані, готелі, опалювальну систему, залили підвали водою. Було зруйновано всі телефонні і телеграфні станції, радіостанції та ін. Підприємства Харкова були перетворені на руїни, як про це доповідала радянська розвідка. Для чого у листопаді 1941р. при допомозі радіосигналу радянські диверсанти підірвали Успенський собор Києво-Печерської Лаври? Відповіді не треба довго шукати. Політика «випаленої землі» призвела до того, що з України було вивезено 60 % корів, 82 % овець, 30 % свиней, 15,5 млн. тонн зерна та інші матеріальні цінності.

Історіографія колишнього СРСР, виконуючи замовлення влади і вищого партійного керівництва, слухняно обслуговувала Й. Сталіна, його оточення, потім Хрущова і Брежнєва та інших зверхників тоталітарної держави. Вона надійно заховала від громадськості «вкрай негативні вади і прорахунки одновладдя», а також астрономічні втрати від війни з нацизмом та тотальних методів ведення війни. Як 12-титомна, так і 6-титомна «История Великой Отечественной войны Советского Союза» є відверто й цинічно кон’юнктурними. Називати правду брехнею, а цинічні вигадки та інсинуації подавати як історичну правду – такою була перекручена логіка комуністичної історіографії.

Трагедія воєнних років для України особливо посилювалася тим, що вона як колонія за своїм реальним становищем не мала національної державності й незалежності. Україна не оголошувала війни Німеччині. Це кремлівська верхівка на чолі з диктатором і тираном, якого не знала новітня історія, мала намір використати перемогу у війні для того, щоб як казав В.Молотов: «…Розширити соціалістичну імперію!». Нацистські зверхники, зокрема генерал-губернатор Польщі Г.Франк, обіцяв у перемоги Німеччиною війни зробити з українців і поляків рублене м’ясо. Гітлер теж відкрито заявляв: «Я маю намір грабувати і грабувати ефективно». Сталін діяв ще жорсткіше, кидаючи у жертву молоху війни мільйони українців та інших народів, підвладних тоталітарному режиму.

Один із сталінських генералів у розмові з О. Довженком стверджував про необхідність розстріляти мільйон українців за те, що вони стільки часу проживали під німецькою окупацією. Він згадував, як гірко жартував у розмові з ним «визволений» колгоспник, який «боявся», щоб нацисти не знищили забагато населення в Україні, «Інакше більшовицькій владі нікого буде розстрілювати». Встановлення історичної істини найкраще прояснює минуле. Це надійна база для відвоювання належного сьогодення і майбутнього. Для України особливо важливо вирватися з чаду пропагандистських міфів, які використовувалися більшовицькою пропагандою для викривлення й маніпулювання свідомістю широкого загалу аж ніяк не в інтересах українців, а навпаки для нав’язування їм чужих і вкрай шкідливих поглядів на національне життя, ерозії національної гідності. В умовах гіпертрофованої брехні і залякування українців змушували виконувати волю окупанців, їхні колоніальні забаганки. Як зауважив російський письменник Борис Акунін: «…Всяка диктаторська влада визнає наявність лише одного самця-заплідника». Вона створює такі обставини, за яких «вітається і винагороджується добровільна самокастрація».

Руйнування української спільноти брутальними методами в роки Другої світової війни зусиллями тоталітарної влади СРСР яскраво проявилося в Західній Україні. Промовисті свідчення наводяться у журналі Верховної Ради Російської Федерації «Родина» № 6–7 за 1991р.: «Арешти і депортації, здійснювані НКВС одразу ж після вступу Червоної Армії в Західну Україну, продовжувалися аж до вступу німецько-фашистських військ в ці райони». За неповними даними, за 1939–1940рр. без суду і слідства із західних українських і білоруських регіонів було виселено у віддалені райони СРСР 140000 мешканців. Журнал опублікував розповідь фронтовика, який служив у створеному НКВД підрозділі про те, як організовані псевдобандерівські загони збурювали незадоволення населення проти Бандери. Для боротьби з УПА було створено 56-тисячний корпус внутрішніх військ, яким командував нарком внутрішніх справ УРСР Рясной.

У квітні 1943р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було ухвалено заходи для посилення боротьби з тими, хто співпрацював з нацистами. Сталінський режим зводив український повстанський рух, який був масштабним і потужним явищем, до спротиву жменьки найманців німецько-фашистських сил. Д.Мануїльський придумав спеціальне тавро «українсько-німецькі буржуазні націоналісти». Одночасно почала діяти одна з найсуворіших спецслужб, яку Москва використовувала у кривавій боротьбі з УПА, під назвою СМЕРШ. За останніми даними Федеральної служби безпеки Росії, в 1943–1953рр. у СРСР за співпрацю з німцями було заарештовано 320 тисяч людей, в Україні – 93690 осіб (більше половини з них – жителі Західної України). Насправді це були арешти учасників і прихильників національно-визвольного руху. Будь-хто міг опинитися серед них і відповідати за злочини нацизму.

Для провокацій і переслідувань власних громадян, особливо українців, СРСР створив гігантську каральну індустрію. В час найзапекліших боїв на українській землі в 1943 році почав діяти харківський тренувальний центр для підготовки «псевдозагонів УПА». Нарком внутрішніх справ В.Рясной рапортував Л.Берії про кількість створених «спецбоївок» УПА». Про «подвиги» цих провокаторів дещо відомо. Навіть офіційні радянські чиновники не сприймали їхньої поведінки. Військовий прокурор рапортував М.Хрущову про неподобства, скоєні цими «загонами УПА». У поборюванні українського національного руху і всього українського доходило до вкрай цинічних і нічим не обґрунтованих дій з боку Москви. Так, Військова Рада 4-го українського фронту ухвалила директиву про знищення хрестів із фашистськими знаками, тобто з тризубами, встановлених на цвинтарях в українських населених пунктах. Це було знущання над могилами. Попри бойові операції проти УПА, здійснювалося виселення близьких родичів, членів родин, в тому числі і неповнолітніх, усіх тих, хто підозрювався в причетності до діяльності ОУН і УПА. Хвилі депортації і вивезення населення України у Комі АРСР, в Архангельську і Молотовську області накочувалися, починаючи з лютого 1944 року. Одночасно відбувалося безпосереднє пограбування. Понад план з України було вивезено 16 млн. пудів хліба, 8,5 млн. пудів картоплі. З евакуйованих кількох мільйонів голів худоби в Україну повернулася лише деяка частина.

Київський історик Микола Плав’юк вважає, що переселені народи не сприймають думку, яку так наполегливо нав’язувала комуністична пропаганда й сьогодні невтомно твердять російське керівництво та його однодумці в Україні про те, що війна була їхньою «вітчизняною». Сталін хотів переселити український народ у позаєвропейську частину СРСР. «Тож не була та війна вітчизняною і для України. Україна стала найбільшою жертвою Другої світової війни між двома тоталітарними режимами, які мали на меті не визволення, а поневолення українського народу». Методи їхні, безперечно, різнилися, але мета не відрізнялася. «Це була війна проти інтересів українського народу і завдала нам жахливих жертв і втрат», – пише М. Плав’юк.

Відомий український письменник Василь Барка логіку війни і вибору людей розумів так: «Кому служить душа твоя – небу чи пеклу? Отут то й є!: вибрати трудно, бо то «два чоботи пара»: московський і берлінський. Хто з українців битиметься проти червоної смерті – матиме рацію, хто битиметься проти чорної – теж матиме рацію, як також і той, хто битиметься проти обох. Лише той не матиме рації, хто проголосить «моя хата скраю» найвищою мудрістю земною». «Західний світ в цілому відмовився від героїзації війни, і згадують про неї як про велику трагедію, засуджуючи антигуманізм і масові вбивства».

Українська історична наука мала би дати відповідь на те, яких втрат зазнав народ України впродовж 1939–1945рр. в усіх сферах життя й діяльності. Відомо, що СРСР витрачав на воєнні дії 50,8% державного бюджету. Скільки з цих коштів було видано на криваве поборювання власного народу, яке тривало й після завершення Другої світової війни. Не менш важливо відповісти на питання, чим, крім патологічної жорстокості Сталіна і його оточення, пояснити масове винищення українців? Певна спланована політична лінія проглядається завдяки навіть окремим фактам. Коли спалахнула війна, газета ЦК КПРС «Правда» привідкрила справжні наміри і почуття кремлівського диктатора. Письменниця-комуністка Ванда Василевська після прийому у Сталіна опублікувала на сторінках газети характерну статтю «Тремтять підвалини світу, грунт вислизає із-під ніг у людей і народів. Палають заграви і грім гармат стрясає моря і материки. Немов пух на вітрі, розлітаються країни і держави… Як це прекрасно, як дивно гарно, коли увесь світ здригається у своїх основах, коли гинуть могутності й падають величності». Така піднесеність прозвучала у передчутті того, що Червона Армія як інструмент агресивної тоталітарної деспотії опинилася напередодні загарбання усього світу.

Смертельне зіткнення більшовицького і нацистського тоталітарних режимів мало закінчитися «визволенням» Європи, здійсненням плану світової пролетарської революції та інших маніакальних задумів. Розв’язуючи Другу світову війну, Сталін хотів завершити все бойовими діями на чужій території і малою кров’ю. Однак утвердити панування нелюдського тоталітарного режиму, утопічної ідеології СРСР не вдалося, хоч він не щадив ні людського життя, ні інших засобів. Особливо московські зверхники не зважали на втрати України. З переходом у наступ 3 листопада 1943 року в районі Лютізького плацдарму при форсуванні Дніпра «трупами солдатів Червоної Армії ріку перекрило немов греблею». Пізніше при настанні морозів сапери підривали ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію. У битві за Київ загинуло від 417 тисяч до 1 мільйона бійців і командирів. Ця апокаліптична трагедія зумовлена бездарною організацією переправи, відсутністю плавзасобів, масовою загибеллю піхоти через відсутність артилерійської підтримки. Все це не хвилювало державне керівництво і радянський генералітет, адже ці втрати були швидко поповнені місцевою українською молоддю після миттєвого військового навчання на шкільних дворах. Ці ненавчені й недосвідчені молоді солдати теж було кинуто на масове знищення. За рік із осені 1943 до осені 1944 року в такий спосіб було мобілізовано до армії 2,5 млн. жителів України. Погано навчені та озброєні вони стали дешевим гарматним м’ясом. За ними, приреченими на смерть, просувалися війська НКВС, які лише за 1943р. затримали для з’ясування особи 2 455 969 людей. Не тільки у полум’я фронтів кидалися нові і нові маси людей, населення України гинуло і від рук радянської партизанки.

Жителька Львівської області згадує про епізод із часів війни: «Жахливий день пережили жителі нашого села, коли поблизу проходив рейд партизанського загону С.Ковпака. Біля сусіднього села Грабівці, що за 2км від нашого, почався бій між ковпаківцями і воїнами УПА, в якому загинув один із офіцерів загону Ковпака. У відповідь на це Ковпак наказав оточити село й оголосити жителям радянський червоний терор. Ніхто не вислизнув із села. У той страшний день було розстріляно 100 заручників…».

Більшість сучасних істориків підтримують думку про те, що ідею світового панування, якою переймалися обидва диктатори, без крові втілити було неможливо. Цих тиранів новітнього часу треба було покарати. За маніакальну жадобу панувати над світом і воєнні злочини вони повинні нести відповідальність перед людством. Судом народів на Нюрнберзькому процесі було засуджено ідеологію і практику нацизму. Однак на більшовицький тоталітаризм не зазіхали. Як вважає московський публіцист В.Новодворська: «…Рано чи пізно нам доведеться провести заочний і посмертний Нюрнберг і заборонити ще одну нелюдську практику й ще одну утопічну ідеологію». Всебічне повне дослідження історії України у Другій світовій війні дозволить виявити і розкрити масштаби злочинів тоталітарних держав проти українського народу. Новітня українська нація, таким чином, здобуде повне бачення реалій свого минулого, оволодіє історичною правдою в ім’я свого майбутнього. Історія свідчить, що коли вона «перешкоджає життєвим інтересам якоїсь держави (імперії) чи партії, її цілком або частково замовчують або перекручують на свою користь». Тому суспільство «мусить знати своюісторію». Важливість такого пізнання зумовлюється й тим, що і у ХХІ столітті в Росії, деяких державах, які виникли на руїнах СРСР, надалі діє сила інерції, яка Другу світову війну – найжахливіше явище жорстокого ХХ століття – примушує істориків розглядати її у спотвореному, сфальшованому контексті. Чимало перекладених з англійської, німецької, французької та інших мов праць супроводжувалися «заметодологізованими коментарями фальсифікаторів із високими військовими та науковими званнями». Ряд історичних писань і сьогодні не узгоджуються з історичними реаліями і високими патріотичними формулами.

Для сучасної російської ідентичності перемога у Другій світовій війні – це найвагоміша подія, яка створила з Росії суперімперію, і, звичайно, головним у цьому процесі залишається Сталін. По суті війна як засіб знищення мільйонів не сприймається, а вихваляється як засіб досягнення національної величі. «Насправді усяка війна аморальна, вона перетворює людей в убивць, навіть патологічних, і жертв. Вона знищує в людях все людське…».

До псевдоісторичних спекуляцій, які загострюють взаємини між Росією і Україною, вдаються найвищі керівники Російської Федерації. Їх темою обрано роль і місце України у Другій світовій війні. В грудні 2010р. глава російського уряду В.Путін заявив про те, що його «країна переможців» здолала б нацистську Німеччину й без допомоги України чи будь-яких інших колишніх республік СРСР і виграла б Велику Вітчизняну війну. Відбулася явна маніпуляція історичною правдою й, більше того, очевидна спроба «приватизувати» перемогу у Великій Вітчизняній війні. Путін відкрито заявив: «Ми все одно б перемогли, бо ми країна переможців… І більше того під тим, що я сказав, є чітка підоснова. Якщо ми подивимося на статистику часів Другої світової війни, то з’ясується, що найбільше втрат у Великій Вітчизняній війні зазнала саме РСФРР – понад 70% втрат. Це означає, що війна виграна, не хочу нікого ображати, але переважно за рахунок ресурсів людських і індустріальних ресурсів Російської Федерації. Це історичний факт, це все в документах є». Лукавство Путіна очевидне. Він далеко не всі історичні факти бере до уваги. Йому слід було б не ображати в такий спосіб українців, які прислужилися мільйонами жертв для перемоги, а звернутися до інших документів, тоді «месіанська» роль Росії мала б інший вигляд. Маршал Г.Жуков із А.Мікояном, одним із керівників СРСР (розмову записали чекісти), дійшли висновку, що без допомоги США та Великої Британії СРСР уже в 1941–1942рр. просто був би не в змозі продовжувати війну. Путін по суті повторив сталінський тост 1945р. про особливу місію росіян як «керівного народу». «Москва не задовольняється дружніми фразами, їй потрібний аншлюс. Від будь-якого українського керівництва в Москві чекають саме подібної поведінки».

Російський прем’єр на інтернет-конференції 16 грудня 2010р. на противагу заявам президента Д.Медведєва, який «жорстоко бореться» з так званими фальсифікаторами історії війни, відмовився від концепції «спільної перемоги» (насправді кривавого, жахливого «єдиного котла», про який писав О. Довженко) над фашизмом, натомість взяв курс на «барабанний» великодержавний шум («Ура Росії – країні переможців!») у висвітленні історії великої кривавої війни». Образа з вуст глави держави, яка постійно виставляє себе як дружня, в ідеології і пропаганді якої наявний міфологічний стереотип «дружби народів», розвінчує цю її позицію. Масштаби таких дій набувають значного поширення. Поміркованим політикам слід мати на увазі, що псевдоісторичні спекуляції не тільки можуть посварити народи, а й завдати непоправної шкоди. Ветеран Великої Вітчизняної війни Павло Мороз нагадав Путіну, що в радянській армії воювали мільйони українців, а евакуйовані підприємства забезпечували значним обсягом військової продукції. Інший ветеран Гаврило Бабич зазначає, що

половина радянських генералів, які очолювали фронти, були українцями. Україна відправила на фронти для боротьби з фашизмом понад 6 млн. солдат і офіцерів, половина з яких загинула. Жертвами фашизму стали 4 млн. мирних громадян. Таке нагадування прозвучало у листі голови спілки ветеранів Афганістану, генерала, заступника голови Міжнародного об’єднання «Бойове братство без кордонів» Сергія Червонописького. Український історик Людмила Гриневич з приводу висловлювання В.Путіна зауважила, що російський прем’єр-міністр нічого так просто не говорить. Його заява схожа на тост Сталіна, проголошений 21.05.1945р. Це «звеличування Росії та апеляція до російського національного патріотизму… Зверхність та зневага по відношенню до інших, умовно кажучи, неросійських народів». Це плювок в обличчя українським ветеранам і владі, яка так завзято підлещується до Москви.

Політики завжди втручалися й втручатимуться у сферу історичної науки, щоб пристосувати її до своїх політичних намірів і потреб боротьби за владу. Це пов’язане з великою небезпекою деформації історичної правди, фальсифікації реальних подій і процесів і, що найнебезпечніше, калічення свідомості широкого загалу. Історія як наука мусить бути готовою до таких викликів і загроз. Наукові історичні студії та історична освіта здатні чинити значний вплив на суспільство навіть тоді, коли державні діячі мають спотворене уявлення про історію або ж просто не розуміють і не знають її. Історія України у Другій світовій війні дає відповідь на численні питання, пов’язані з національною ідентичністю, вихованням патріотизму, національної гідності і самоповаги. Наукові історичні дослідження з цієї теми озброюють націю та її еліту вагомими аргументами, спрямованими проти будь-яких агресивних посягань на національну історію та її фальсифікацію і навмисні спотворення. Відновлення історичної пам’яті, яке відбувається в умовах значного політичного тиску та спроб реваншу проімперських сил, неможливе без професійних історичних праць, без їх поширення серед різних категорій українських громадян та завоювання гідного місця в європейській і світовій історіографії.


Коментарі


Ваш псевдонім (від 3 до 30 букв кирилиці з пробілами)

Введіть коментар (кирилиця та знаки пунктуації до 2000 символів)


Copyright © 2013. http://www.romm.net.ua
All Rights Reserved. Email: romm@meta.ua